Шевцов Леонід Михайлович
Студент 5 – го курсу
Спеціальності «Правознавство»
Криворізького економічного інституту
Державного Вищого навчального закладу
«Київський національний економічний
Університет ім. В. Гетьмана»
Філіп’єв Сергій Сергійович,
Студент 5 – го курсу
Спеціальності «Правознавство»
Криворізького економічного інституту
Державного Вищого навчального закладу
«Київський національний економічний
Університет ім. В. Гетьмана»
ПРОБЛЕМИ ЗАПОБІГАННЯ РЕЙДЕРСТВА В УКРАЇНІ
В умовах становлення в Україні ринкової економічної системи, основою якої є малі та середні суб'єкти господарювання досить гостро постає питання незаконного захоплення цих підприємницьких структур або як його називають рейдерство. Об'єктами рейдерських атак стають як найліквідніші приватні підприємства, так і найменш захищені, але стратегічно важливі науково-дослідні інститути та наукомісткі підприємства.
Тому можна говорити про те, що проблема рейдерства в сучасних ринкових умовах є досить актуальною і підлягає негайному вирішенню.
В працях вітчизняних вчених Б.М. Андрушківа, Н.Б. Кирича, М.І. Мельника, З.С. Варналія, І.І. Мазура, О. Бєлікова, М.Лящунко висвітлюються основні передумови та причини поширення і розвитку рейдерства в Україні та вказуються основні шляхи протистояння рейдерським атакам, як з боку підприємницьких структур так і з боку держави [1].
Рейдерство (англ. Кеісіег - набіг) - вороже поглинання, перехват оперативного управління або власності підприємства за допомогою спеціально ініційованого бізнес-конфлікту. Мета рейдерства, як правило, - перерозподіл чужої нерухомості, а тому воно приносить значні прибутки загарбникам.
Серед способів рейдерських захоплень варто виділити такі основні чотири: через акціонерний капітал, кредиторська заборгованість, органи управління та оспорювання підсумків приватизації [2].
Аналізуючи питання доцільності та необхідності визначення поняття «рейдерство» на законодавчому рівні, слід звернути увагу на такі аспекти. З одного боку, якщо в праві з’явиться формалізоване визначення цього явища, уникнути юридичної відповідальності буде значно простіше, оскільки рейдерство є комплексним поняттям, і кожна окрема дія задля досягнення мети, пов’язаної з кожним окремим підприємством, може та повинна кваліфікуватися згідно з нормами чинного законодавства. Іншими словами, не всі дії, які на цей час можна розцінювати як рейдерську атаку, при законодавчому закріпленні відповідного поняття підпадатимуть під цю категорію у зв’язку з постійним прогресом, у тому числі й у сфері поглинань і захоплень суб’єктів господарювання.
З іншого боку, недостатня врегульованість на законодавчому рівні таких понять, як «рейдерство», «рейдерська атака», «антирейдерські заходи» тощо, в певних випадках не дозволяє вчасно й оперативно запобігати конфліктним ситуаціям, що носять протиправний, загарбницький характер, протидіяти негативним наслідкам, а також попереджати такі атаки [3].
Для ефективної боротьби з рейдерством, у першу чергу, потрібно урегулювати відносини, пов’язаних із розглядом корпоративних спорів. Необхідно прийняти нову редакцію Господарського процесуального кодексу, врегульовати розбіжності між Цивільним, Господарським кодексами та рядом інших законів (“Про виконавче провадження”, “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом”, “Про господарські товариства”, “Про Національну депозитарну систему та особливості електронного обігу цінних паперів в Україні” тощо).
Одним з перших кроків у цьому напрямку є прийняття Закону України «Про акціонерні товариства» (далі – Закон) 17 вересня 2008 р. ]. Про необхідність і доцільність прийняття цього Закону як основного інструменту захисту акціонерної власності неодноразово наголошували Президент, Кабінет міністрів, Державна комісією з цінних паперів та фондового ринку України тощо. Крім того, в якості одного з основних завдань Закону декларували захист саме від протиправних поглинань і захоплень акціонерних товариств.
Зупиняючись на основних моментах Закону «Про акціонерні товариства», що спрямовані на протидію рейдерству, слід зауважити таке. Основними новелами Закону, що, на думку законодавця, мають протидіяти рейдерським атакам і захопленням акціонерних товариств, є:
- введення вимоги щодо обов’язкової бездокументарної форми обігу акцій незалежно від типу акціонерного товариства;
- закріплення чіткої процедури організації та проведення загальних зборів акціонерних товариств;
- визначення процедури придбання значного та контрольного пакета акцій акціонерного товариства;
- закріплення обов’язковості викупу акціонерним товариством акцій на вимогу акціонерів [4].
Удосконалення організаційних заходів протидії рейдерству повинно передбачати зокрема:
– розробку комплексної програми боротьби з рейдерством;
– забезпечення координації дій правоохоронних та контролюючих органів, а також органів влади та місцевого самоуправління;
– розробку дієвих механізмів попередження та припинення рейдерства
Серед способів рейдерських захоплень варто виділити такі основні чотири: через акціонерний капітал, кредиторська заборгованість, органи управління та оспорювання підсумків приватизації [3].
Захоплення через акціонерний капітал свідчить про те, що він сильно розпорошений або недостатньо контролюється. Початком атаки є скупка акцій. Як правило, рейдери планують скупити близько 10-15 % акцій - ця кількість є достатньою, щоб ініціювати проведення зборів акціонерів з «потрібним» порядком денним, наприклад, зміною керівництва підприємства.
Одним з найбільш популярних методів рейдерських захоплень є відбирання власності через кредиторську заборгованість. Прострочені борги підприємства скуповуються в дрібних кредиторів за низькими цінами, потім консолідуються й пред'являються до одночасної виплати. Нездатність підприємства розрахуватися за своїми обов'язками дає підстави для початку процедури банкрутства або санації з усіма наслідками, що випливають із цих процедур. Завод, що перебуває на санації, не підконтрольний ані його власнику, ані менеджменту. Головна діюча особа - керуючий санацією, якого, як правило, рейдери легко можуть зацікавити «співпрацею».
Досить поширеним методом рейдерсьих захоплень в даний час є захоплення через наймане керівництво. Наділений значними повноваженнями керівник може сприяти швидкому вивезенню майна з території підприємства, такий чином власник залишається з акціями, які нічого не варті. Керівник може спровокувати фінансові проблеми на підприємстві, наприклад закупити матеріали чи товари за завищеними цінами або взяти кредит за нереальними відсотками. Даний метод є найдешевшим і є ефективним на тих підприємствах де відсутній оперативний контроль з боку власників, тому для унеможливлення рейдерських атак варто посилити контроль діяльністю підприємства.
Приватизація багатьох об'єктів в Україні у свій час проводилася недостатньо прозоро, в окремих випадках з порушенням законодавства. Більш того - приватизація деяких підприємств в Україні проводилися за класичними рейдерськими схемами. Тому при рейдерській атаці підприємство не може звернутись до органів влади по допомогу, оскільки воно має певні недоліки в діяльності, що будуть виявлені в ході перевірок. Знаючи такі прогалини в корпоративній історії підприємства рейдери починають діяти.
Рейдерів умовно поділяють на «білих», «сірих», та «чорних». «Біле» рейдерство – це законна діяльність, спрямована на придбання підприємства. «Біле» рейдерство зазвичай діє методом корпоративного шантажу в рамках чинного законодавства і в нашій країні трапляється доволі рідко. Після того, як до рук корпоративного шантажиста потрапляє 10-відсотковий пакет акцій компанії, до неї досить часто пред’являються вимоги про проведення позачергових зборів акціонерів. Найчастіше директори компаній не ідуть на переговори, після чого рейдери переходять до сірих і чорних дій. «Чорне» і «сіре» рейдерство засноване на використані у своїй діяльності незаконних методів, підробних документів, силових захоплень тощо. Ознаками початку захоплення можуть бути: перевірки різними органами з питань, що стосуються установчих документів, «очорнення» репутації кампанії з метою зниження вартості акцій тощо. Головною ознакою рейдерства є його зв’язок з адміністративним ресурсом: правоохоронними органами, органами місцевого самоврядування, вищими органами державної влади. Важливе значення при рейдерських захопленнях мають міноритарні акціонери, тобто ті акціонери, які володіють невеликим пакетом акцій підприємства, і які досить часто не отримують ніякого доходу зі своїх акцій, а тому майже не вагаючись передають акції рейдерам шляхом продажу, або передачі в управляння за довіреністю [5].
Отже, першим етапом боротьби з рейдерством повинне стати вдосконалення корпоративного законодавства. Лише після того, як в руках власників виявиться ефективний юридичний механізм захисту від рейдерської атаки, можна буде відокремити недружнє поглинання від бандитського захвату, цивілізувати рейдерство і ввести його в рамки закону [5].
Перелік використаних джерел:
1. Бєліков О. Рейдерство в Україні - реалії сьогодення // Юридичний журнал. -2007.
2. Бєліков О. Сам собі захисник / О. Бєліков // Закон і бізнес. - 20 квіт. 2007 р.— С. 9.
3. Варналій З.С. Рейдерство в Україні: передумови та шляхи подолання// Стратегічні пріоритети, №2(3), 2007 р.
4. Закон України «Про акціонерні товариства» № 514-VI від 17 вересня 2008 р. // Відомості Верховної Ради України. – 2008. - № 50-51. – Ст. 384.
5. Мельник М.І. Організаційно-правовий механізм подолання рейдерства в Україні та основні напрями вдосконалення//Науковий вісник Львівського державного університету внутрішніх справ,- №2, - 2009.
Філіп’єв Сергій Сергійович,
студент 4 курсу
спеціальності «Правознавство»,
Економіко-правовий факультет,
Донецький Національний Університет
МІСЦЕ ЛЮДИНИ У СПІВВІДНОШЕННІ ПРАВА І ДЕРЖАВИ
Держава і право повинні служити людині, повинні створювати такі умови, щоб людина могла розвиватися як особистість, бо саме люди утворюють суспільство, котре у свою чергу формує державу і право у цій державі. Але не треба також забувати, що і держава з правом має вплив на формування суспільства, людини, особистості.
Якщо звернутися до історії, то можна побачити, що століттями між державою і людиною були наявні ворожнечі стосунки. Під час розвитку рабовласництва і феодалізму держава виступала як перший ворог для більшості людей, бо саме завдяки державі та праву у ній більшість людей не мала змоги висловлювати свою думку, не мала доступу до навчальних закладів і не могла приймати участь у житті держави, у її розвитку. Більшість людей не мала ніяких прав, а лише мали обов’язки перед державою, а тому не мали змоги стати особистостями. Але з настанням ери капіталізму відбулися зміни у відносинах держави і людини. Через право держава робить з усіх людей носіїв прав і свобод, а не тільки обов’язків. Держава, у свою чергу, стає гарантом цих прав і свобод, на неї покладається обов’язок захищати і гарантувати ці права і свободи.
Сучасна держава базується на визнанні принципу правової рівності всіх громадян, незалежно від їхнього походження, майнового стану, роду та характеру занять та інших обставин. По суті, у сучасній державі правовий статус особи визначається нею самою, залежно від того, чим вона займається, її інтелектуальних та інших здібностей. Існування різних соціальних груп у суспільстві визначається розвитком суспільства, а не якимись правовими приписами. Перехід з однієї соціальної групи в іншу не має жодних правових обмежень, хоча може бути утрудненим або й неможливим в силу інших обставин (фінанси, інтелект тощо). Приналежність особи до певної соціальної групи не впливає на її правову рівність з іншими людьми. У сучасній державі людина, її права і свободи є пріоритетними соціальними цінностями. Напрямок розвитку сучасної держави — це все більш повне і усестороннє закріплення і забезпечення прав і свобод людини. При цьому, можливі певні тенденції до перебільшення значення або ігнорування тих чи інших прав і свобод, що проявляється у тоталітарних чи авторитарних режимах у сучасних державах. Заперечення принципу правової рівності, виходячи з тих чи інших засад (класових, національних, релігійних), має, як правило, тимчасовий, перехідний характер. Основною, визначальною характеристикою сучасної держави все ж таки залишається рівність всіх перед законом, обмеження державної влади правами та свободами людини.
Людина, її особистість має значний вплив на розвиток як права, так і держави, хоча і зворотного зв’язку заперечувати не можна. Аналізуючи наукову літературу з цього приводу, можна дійти висновку, що автори більш схиляються співвідносити державу, право та суспільство, а людина та її особистість займаються другорядне місце чи не приймаються до уваги взагалі. Там, де можна виділити людини, науковці продовжують говорити про суспільство. Та це логічно, бо людина як так є складовою суспільства у цілому. Не можна не усвідомлювати того, що право і держава впливають на суспільство, але усі вони разом прямо впливають на особистість, котра саме і формує суспільство, яке має неопосередкований вплив і формування держави, формування права, що здійснюється і державою і суспільством. Та корінна відмінність особистості від суспільства і держави є те, що її можна окремо виділити у обох категоріях. Тут ще можна було б задатися питання що з усього цього має первинний вплив та як це відбувається у сучасності, але кожна з категорій має свою значну роль лише у сукупності з іншими.
Треба визначити що таке «особистість». Найчастіше під особистістю розуміють людину в сукупності її соціальних і життєво важливих якостей, придбаних нею в процесі соціального розвитку. Отже, до особистісних характеристик не прийнято відносити особливості людини, які пов’язані з генотипічною або фізіологічною організацією людини. До особистісних якостей також не прийнято відносити якості людини, що характеризують особливості розвитку її пізнавальних психічних процесів або індивідуальний стиль діяльності, за виключенням тих, які виявляються в стосунках до людей і суспільства в цілому. Найчастіше у зміст поняття «особистість» включають стійкі властивості людини, які визначають значимі відносно інших людей вчинки. [3]
Таким чином, можна дійти висновку, що особистість – це соціально зумовлена система психічних якостей індивіда, що визначається залученістю людини до конкретних суспільних, культурних, історичних відносин. Слід зазначити, що тут і далі по тексту поняття «людини» і «особистості» ототожнюються і розглядаються саме з боку «особистості».
Наука, яка досліджує проблему «людина-право», є філософсько-правова антропологія, котра є новою для нашої науки галуззю. Ця наука зосереджується насамперед на проблемі людина й право, а вже згодом, виходячи з проблеми людини, - суспільства й права та культури й права, державі.
Конституція України закріпила ряд гуманістичних положень, центральне з яких – «людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю».[2] Та таке положення ставить перед теоретиками та практиками права завдання його практичної реалізації. Це положення вимагає переосмислення основоположних засад правової системи України, однією з яких є теоретико-філософська проблема людино розуміння у праві.
«Людина та право» - багатоскладова система теоретичних та практичних питань взаємовідносин людини та права, що охоплює такі питання:
· теорії та філософії прав людини;
· правового статусу, правової поведінки та правової соціалізації людини;
· різноманітні концепції людини в праві, відображення людини в праві;
· антропологічного та аксіологічного підходу до дослідження людини в праві;
· юридично-психологічних аспектів та ін., які вивчаються у рамках філософії права;
· теорії держава і права, соціології права та інших наукових напрямків.
Можна побачити, що вирішення цього питання ставиться не лише перед якоюсь конкретною наукою, воно потребує зусиль багатьох наукових напрямів. [1]
Соціології та ряду інших наук відомим є феномен «Лідера», особи, яка завдяки своїм здібностям може вести за собою людей, втілювати у життя та займати своїми ідеями голови багатьох людей. Ці особи є цілеспрямованими, вони хочуть добитися своєї цілі. Але який вплив така особа має на державу і право? Вона може досягати своїх цілей багатьма способами, та за прикладами далеко ходити не треба. Ленін, Сталін, Гітлер – це тільки ті, щ оперши приходять до голови та які мали прямий вплив на розвиток нашої держави, права у ньому, цього заперечувати не можна, бо якщо вплив мав не прямий, то опосередкований характер. Та такі люди будуть лише прикладами, що є найбільш наглядними, але кожна людина окремо теж має вплив як на право, так і на державу. Кожна особа сама для себе вирішує притримуватися прав чи порушувати його, поважати державу, громадянином якої вона є, чи нехтувати нею. Якщо людина переходить дорогу на червоне світло, якщо службовець бере хабар, якщо суддя приймає завідомо незаконне та неправильне рішення – то це саме ті приклади, яких ми шукаємо. Звичайно, можна привести не тільки негативні приклади, але вони є найбільш наглядними.
Конституція України закріпила такі взаємини людини і держави, що у цілому відповідають сучасному розумінню демократії. У демократичній державі силові органи влади необхідні для того, щоб будь-яка людина була захищена від сваволі і насильства, відчував своє достоїнство, виступав як повноправний партнер держави. Іншими словами, уся міць держави повинна забезпечувати охорону і захист прав особистості.
На перше місце все більше виходять не тільки питання відповідальності особи перед суспільством і державою, але і питання відповідальності держави перед особою, на що все більше вказують не тільки політики, але і науковці.
В цьому зв’язку принцип відповідальності держави перед особою повинен стати одним із засобів, що обмежують сваволю, зловживання владою з боку державних органів, посадових осіб у відношенні прав особи і громадянина.[4]
Тому, метою права як у державі, так і загалом має бути сприяння розвитку людини чи то як індивіда, чи то як члена суспільних відносин, а держава при цьому відповідає перед людиною за свою діяльність.
Визначити суспільство так само важко, як матерію, природу, буття тощо. Суспільство охоплює різноманітні процеси, стосунки між людьми і складається з певних соціальних інститутів. У суспільстві реалізуються різноманітні види матеріальної та духовної діяльності людей. І головне, суспільство — це реальні люди, які об'єднуються в соціальні групи, нації, взаємодіють і конфліктують між собою, створюють і споживають матеріальні та духовні блага, виховують дітей, винаходять нові форми об'єднання та злагоди.
Таким чином, суспільство — це реальний процес життєдіяльності людей, що має історичний характер, існує об'єктивно, тобто незалежно від свідомості та волі людей, хоч вони як носії свідомості й волі є головними дійовими особами суспільно-історичного процесу.
Але безспірним є те, що особа займає в державі провідне положення і відіграє ньому головну роль, саме людина, опираючись на суспільство, розвиває і формує право. У той же час, по характеру держави ми можемо судити о характері всього суспільства, о його суттєвості, але це не означає, що теж саме ми можемо сказати і про людей у цій державі. Держава по відношенню до свого суспільства виступає, як засіб управління, ведення загальних справ (підтримка порядку и суспільної безпеки), а людина по відношенню до держави і права виступає як їх творець.
На сучасному етапі розвитку держави питання розвитку особистості стає найбільш гостро, бо не так вже багато часу пройшло з здобуття Україною незалежності, суспільство має бути впевненим у своєму положенні, у своїй державі. А головними діючими особами суспільства, як вже зазначалося, я люди. Держава має приділяти більше уваги до людей як індивідів, а не суспільства в цілому, бо тільки така політика може принести реальну користь для розвитку держави у майбутньому. Має бути сформована також і відповідна теоретична база, привернута увага до цієї проблеми наукової спільноти України, бо дане питання є маловивченим вітчизняними науковцями, а воно потребує зусиль провідних науковців у багатьох сферах.
Суспільство має бажати та усвідомлювати необхідність, а особа – розуміти та втілювати у життя.
Список використаних джерел:
1. Бігун В'ячеслав Степанович. Людина в праві: аксіологічний підхід: дис... канд. юрид. наук: 12.00.12 / Національна академія внутрішніх справ України МВС України. – К., 2004.
2. Конституція України від 26 січня 2003 р. № 435 – IV // Офіційний вісник України. – 2003. – № 11. – Ст. 461.
3. Маклаков А. Г.Общая психология. – СПб.: Питер. – 2001. – 592 с.
4. Скрипник О. Принципи соціальної та правової держави: Єдність чи конфронтація?// Людина і політика. – 2001. – №1. – с.138-139
